Стирання
***
як доля обирає за нас міста
як блакить водоспадів залива тобі очі
коли на світанку читаєш у небесах
зникомий і нерозбірливий божий почерк
це поєднання підсоння та лісостепу
дощу, депресивних синдромів, галюцинацій
що падає з неба на спальні райони
в пору твоїх нічних медитацій
***
Златі Л.
ти чуєш, як потемки
хтось полює на риб
у порожніх мотелях
в опівнічному порно
ти так стрімко пірнаєш
в небесні сади
щоб дістати перлини
химерної форми
***
Анжелік Ковач
перекриваючи
всі можливі підступи
до серця й голосу
перебираєш чотки вечора
куриш і молишся
передчуваючи
західний вітер
і спраглі вуста
передивляєшся на долонях
ріки й міста
перемножаючи
хвилі чекання
на букви імейлів
залишаєшся передостаннім
яблуком на тарелі
***
нори золотих лисенят наче вени
мова соняшних риб як волошки чиста
хоч нічого не вийшло за тисячу років
я й досі вірю в твоє підводне місто
я й досі приношу тобі на різдво помаранчі
щоби ти бачила в снах далматинців і море
я стираю на мапі крихітні станції
нехай сонце і далі тобі семафорить
***
В. Є.
усе це поволі стирає наші видимі межі
межі карміну вуст, межі сонця-карміну
і коли я кажу, що ми будемо жити вічно
в тебе очі стають, як у малої дитини
авангарди сліпого дощу окуповують місто
шепіто, як і завше, кудись вирушає
і коли ми помрем, то зробимо це ненавмисно
подамось автостопом до самого раю
серпень-вересень 2004
***
ми вже нікуди не рушимо звідси
і наче покинуті аеродроми заростемо подорожником
бо все, що від нас лишилося – легке прохолодне небо
та дрібка примарних шансів на місце у царстві божому
бо все, що у нас було, наче імпортний шоколад
приставало до пальців і розмірено тануло
бо все, що на нас чекало – господи, як на зло
мало заплутані формули і зберігалося в ампулах
чернівці (interal)
тут мало не кожен другий
блукаючи університетською вулицею
балакає вголос сам до себе
і дивиться прямо під ноги
наштовхуючись на людей
які ще не вміють бути відвертими…
що вдієш, коли іржаві каналізаційні люки
найтепліші цяточки старого міста –
спитай у будь-якого буковинського собаки,
чорного й потертого, мов та біблія з вирваними сторінками
у номері тризіркового готелю…
що вдієш, коли тут,
як і в кожному вкраїнському місті,
довге жіноче волосся купують за неабиякі гроші,
а волосся чоловіків
не обходить нікого…
***
контрасти, лекції, дискобари
спортивні новини і теплі светри
все це поволі втрачає сенс
бо він такий, як дрібні монети
загублені кимось у вічній осені
де ми вирубаємо наші нерви
легкими наркотиками і роком
та ще мерехтінням кількох імейлів
які не дають нам з тобою повірити
що ти – вже не ти,
а надворі – смеркло
***
камуфльовані янголи у військових ботинках
прошивають чергами ці болотяні надра
порохом пахне перестояле літо
наче ґроно кавказького винограду
і пóки їм не стає висоти
і пóки вони реґулюють вóди
зануривши руки по самі лікті
ламають сонним амебам хорди
мандруймо ріками харків-сіті
із чистим сумлінням і без жодного страху
спробуймо вирвати з серця жалість
як джипам-чероккі бензинові баки
повернення
я
маю некепську зáбавку – намагаюся уявити еспанські міста
пригадавши їхні наймення, крихкі, мов пісочне печиво
коли вертаюсь додому вічним проспектом лєніна
із марудними автопробками близько сьомої вечора
я
вертаюсь додому навшпиньках, обережно, аби не розхлюпати
заіржавілий геві-метл у моїх навушниках-скронях
потім вийду на дах покурити – на сьогодні вже певно останню
щоби небо тулилось до рук, як до тіла геть мокрий одяг
***
коли ти сидітимеш за книжками
готуючись до зимової сесії
я просто зникну із цього міста
так само враз, як зникає депресія
під впливом погоди чи білого пива
в напівпорожній нічній кав’ярні
головне, щоби потім мене не шукали
по витверезниках і лікарнях
головне, щоби потім мені не лишитися
з тими, хто знає на власному досвіді
як починається армаґедон
наприкінці шизонутої осені
поезія революції
аби чути поезію революції
твоє серце має замовкнути
ніби мобілка
що відключається
на глибокій підземній станції…
аби чути поезію революції
твої вени повинні бути
значно тоншими за порізи…
тут немає спасіння
хіба лише всоте спробуєш
не курити
не купувати бульварних ґазет
і не вірити в янголів
які мешкають на небесах
а під ранок
спускаються на крилятах
лоскотати твоє обличчя
стеблами синіх трав
щоби ти скоріше прокинувся
сни про україну
кайфові ліси й пасовиська
індустріальні міста
надто ранні шлюби
як на стару европу
такою ти бачиш у снах
мою жовто-блакитну країну
схоже
у нас із тобою
північно-ірляндська дівчино
дуже багато спільного
в межах цього
карантину
схоже
й тобі у снах
молоді ірляндські кити
викидаються на долоні
ударивиши в небо
бризками
а молоді українські птахи
мліють од надміру волі
здійнявшися
ой як
високо…
***
окраїнне студмістечко – ти рештки моєї свободи
ти приспало мою інтуїцію плавними звуками реґґі
тож, я не можу повірити
що янголам твого неба не переймало подих
і серце твоєї ріки жоден раз не стискалося
коли я звішував ноги з даху вечірнього міста
матінці
я блукаю по пам’яті майданами міста
і знову не бачу неба
десь там крізь розпечені надра бетону
проростають мої дерева
я знову нічий, мені знов пощастило
як барва на сонці побліднути
у променях фар, у октавах сирен
уламки моєї манірності
ти ніц не кажи і дарма не питай
куди я мандрую і звідки
тобі, моя люба, насняться колись
незаймані мною ріки
***
щось ламалося в божих складних механізмах
так гарячий пісок заклинює гільзу
я малюю на вікнах громадського транспорту
свої депресивні ескізи
я малюю міраж, тебе, LSD
я тисну щосили олив’яні клавіші
так класно забути
назавше про все
мені так
цікавіше
***
харківського
динґо
світ
в небо
перелите
молоко
на піску
химерний
мокрий
слід
від порогу
до
ріки
барко
***
назавтра
усі ми
станемо
рибами
недайбо
човнові
зітліти
з днища
щоб
з вікон
дев’ятих
ринуло
світло
дерева
потому
не виростуть
вище
***
мабуть скоро мені обриднуть модні тусівки і друзі
на покинутій бензоколонці розпочну сеанси гіпнозу
віднайду забуту прогалину у вирі моїх ілюзій
так вицвітає бандана і береться зеленим бронза
так зустрічають сонце чорношкірі священики
здійнявши до неба долоні блідо-рожевого кольору
вимкнути телефон, прикупити бинтів в аптеці
якщо доживати життя – то неодмінно високо в горах
мабуть скоро мені обриднуть друзі й модні тусівки
навіть дні, коли серце, наче воронка від вибуху
небо – порожня пляшка, небо – чиста поштівка
небо – моє ім’я вимовлене без придиху
остання у світі…
коли настане обіцяний день у твоєму житті
вийдуть на сцену приїжджі блюзмени-негри
і ти відчуєш запах Бродвею після дощу
і ти побачиш – світ розсипається на фраґменти
тож нехай амнезія набіга океанською хвилею
годі хапати зябрами ці гарячі постскриптуми
місто з дівочим обличчям і бетонними крилами
все одно залишає твої питання без відповіді
***
ростику мельникову
втома вповзає у місто
наче старий ікарус
втома щовечора губиться
в наших дірявих кишенях
між цигарки і льодяники
падають частки всесвіту
може, вони і є
останні живі мішені
може, десь там ми будемо
душами схожі на лотоси
може, десь там осипається
ґотика на асфальти
втома вже сьомий день
вовтузиться і вовтузиться
мабуть, приходить край
поезії аванґарду
втома вертає назад
туди, де за нас все продумано
де ніч підозріло пахне
ватою й медикаментами
де гусінь залазить у бороду
сонному волоцюзі
де починається драйв
і розлітається дзеркало
сонет-нова
батькові
крізь м’ятні есенції
крізь плями бензину
на стомлених роверах
ти наче наважився
та стало ніяково
на висоті неспокою
крізь твої полонези
крізь отруйні тумани
спричинені бозна-чим
словом, зараз уся метафізика
у струмках кислотних дощів
***
мені стане часу на небесні гайвеї
запиватиму кайф акварелями
і дивитимусь мовчки в озонові діри
слиною до неба приклеєні
мої леви напевно іще раз повернуться
зваблені запахом жінок і прерій
коли схожий на мене старий п’єро
голубів годуватиме в сквері
***
ми
діти ґлобального потепління
ми
діти шаленої акселерації
ми
розбиваємо вдрузки спокій
своїми бунтарськими інтерполяціями
ми
споглядаємо сонячні трави
з вікон холодних брудних вагонів
ми
розмовляємо мовою янголів
на небесах протилежних балконів
І. (із триптиху «орієнтація на місцевості»)
миколі хвильовому
у порожній кімнаті
на бетоні-стіні
синьо-жовтим
балончиком
намалюю америку
ну а сонце
насправді
щоднини встає
з-за московської церкви
аби сісти
потому
за арабські гуртожитки
отака
бля (романтика)
капітан ліптон
навіщо ця сповідь залізних вагонів
у битому градом нічному анґарі
позаду формалності, митні контролі
і колір колоній і дух прегару
попереду дощ та іржа на колесах
спросоння почутий відгомін дзвонів
а завтра надвечір настане прозріння
і світло небесне заллє терикони
new ideas in…
відтепер все змінилося
сині джинсові комбенізони
стали щоденним одягом
для вагітних жінок
відтепер напровесні, а особливо влітку
місто повниться джинсовими лейблами
і восковим кольором виснажених вагітністю лиць
це знаття торкається підсвідомості
це майже так само, як радіохвилі
що намагнічують наші серця і відкриті ділянки шкіри
і чиїсь надто повні губи
***
це чогось забракло у мене в душі
це на обличчі непрісні води
це плями од кави, це сонний Брюссель
і тихо промовлене: годі
це деґустація вин у склепі
коли спіймаєш дзеркального коропа
це знову навхрест паски безпеки
і плутанина в спогадах
це хтось за вікном одягає піжаму
щоб ревно молитися богові
це я – нащадок сліпих пілігримів
з гіповою синьою торбою
5. (із циклу «still life»)
така наша гра…
розцяцьковані ровери, подрані джинси
і вічні пошуки адреналіну
ні…
я не чекав тебе тут
я просто дивлюся, як падають перші яблука
це ще не осінь
це тільки спекотне літо
бачиш, як вігорають фіялки на твоєму потрясному сарафані
така наша гра…
слухай цю недоладну музику
читай ці недописані тексти
питай у провінційних поетів
як рятуватись од себе
ні…
я не чекав тебе тут
розробка сторінки - ushkal_jr@yahoo.com
© САШКО УШКАЛОВ - 2006
просто слова розлітаються бризками зварки
сивіють голови, губи лускають
самі тільки жовті яблука лишаються такими як завше
вони-бо одвіку круглі
автопортрет
у харкові сезон дощів
мокрі крила янголів липнуть до небес
усі люди як люди – з парасолями
а сашко ушкалов – без…